Його впізнавали ще здалеку. За ароматом кмину. За хрусткою рум’яною скоринкою, посипаною чорнушкою. І за незвичною формою — дві невеликі хлібини, з’єднані в одну. Це куликівський хліб. Хліб, який львів’яни не лише клали на стіл, а й везли в подарунок, вирушаючи зі Львова.
«Куликівська пекарня»
Ми на вулиці Джерельній, 23. Колись вона називалася Źródlana. Тут працювала «Куликівська пекарня» Натана Шварца — єврейського пекаря родом із містечка Куликів на північ від Львова. Саме тут він і випікав свій куликівський хліб. І тут цікава деталь для нашого маршруту. Єврейські пекарі Львова пекли не лише халу на Шабат і не лише для своєї громади. Житній куликівський із кмином купували всі — поляки, українці, євреї. Хліб, який став спільним для цілого міста.
Тож назва хліба — це назва рідного містечка пекаря. Шварц привіз її до Львова і дав своїй пекарні. А хліб із Джерельної прославив Куликів на все місто. Чи пік куликівський ще хтось, крім Шварца, — ми не знаємо. І про саму пекарню відомо небагато: ім’я власника, назва та адреса з довоєнних адресних книг.
Хліб зі спогадів
Зате про сам хліб ми знаємо дуже багато. Бо львів’яни згадували його з любов’ю. Зокрема, Вітольд Шолґіня у книжці про довоєнне місто — «Той Львів».
Продавали його під назвою «Chleb żytni Kulikoski» — житній куликівський хліб. У спогадах його описують дуже докладно. Обов’язково з кмином. Обов’язково з чорнушкою. Напрочуд легкий і пухкий, з великими порами в м’якуші і рум’яною скоринкою. Один зі спогадів називає його «справжнім делікатесом». Його купували спеціально на подарунок і навіть подавали у львівських кав’ярнях і кондитерських. Подумайте: житній хліб — і в кав’ярні, поруч із тістечками.
Вірші й пісні
Слава куликівського трималася понад пів століття — від кінця XIX століття до Другої світової війни. Про нього писали поети. Йому присвятив вірші Маріан Гемар. Про нього жартували Казімєж Вайда — той самий Щепко з «Веселої львівської хвилі», радіопередачі, яку в тридцятих слухала вся Польща, — і Влада Маєвська. А вуличні співаки склали про нього баладу. Для багатьох львів’ян куликівський став таким самим символом міста, як кава чи напої Бачевських.
Кінець ланцюжка
А тепер згадаймо шлях, яким ми пройшли. Зерно, яке везли через Жовківську рогатку. Торговиця на Зерновій площі. Млини Підзамча. Ринки Кракідалів. І ось — пекарня. Місце, де все це стає хлібом. Уявіть ранок на Джерельній. Ще темно, а з пекарні вже тягне теплим житнім духом і кмином. Перші буханці виносять на лотки, і хтось уже стоїть у черзі — по свіжий куликівський.
Чому цей хліб так любили? Мабуть, тому, що він був водночас простим і святковим. Житнє борошно, кмин, чорнушка, сіль. Нічого незвичайного. Але в руках доброго пекаря з цього виходив хліб, який пам’ятали десятиліттями.
Що лишилося
Будинок на Джерельній зберігся. Пекарні тут давно немає. Натана Шварца — теж. Але куликівський хліб пережив і пекарню, і саме місто, яким воно було до 1939 року. Він живе у спогадах, у віршах, у піснях. І, можливо, найкращий спосіб пам’ятати цю історію — просто купити свіжий житній хліб з кмином і відламати шматок, ще теплий.