У кожного львів’янина є свій «Світоч». Плитка, батончик чи асорті з дитинства. Обгортка, коробка чи просто форма цукерки, які впізнаєш, не читаючи назву. Мало хто задумується, що це не одна історія, а щонайменше три, які зійшлися в одній точці через війни та окупації.
БРАНКА, ЯКА ДАЛА АДРЕСУ
Усе почалося 1882 року, коли в міських хроніках Львова вперше згадали цукерню Мауриція Брандштеттера — «Бранку». Саме на її місці, на теперішній вулиці Шептицьких, 26, згодом виросте підприємство «Світоч-1». Тобто адреса, з якої почався сучасний «Світоч», — це буквально спадок однієї з перших великих львівських кондитерських фабрик. Спадок єврейської громади.
ГАМЕР, ЦИМЕР І ЛЬВІВСЬКЕ ТАНГО
У 1910 році брати Гамер і Цимер збудували на розі вулиць Заводської й Ткацької фабрику цукерок і шоколаду «Hazet». Ту саму, для якої львівський поет-пісняр Емануель Шлехтер написав рекламне танго (деталі є в одному з попередніх дописів Книги смаку Львова). Того ж року у Львові заснували Товариство цукерників для Галичини і Буковини. Місто почали називати другою світовою столицею шоколаду після Берна.
ВДОВА, ЯКА ОБМІНЯЛА ШВЕЙНУ МАШИНКУ НА ЦУКОР
А поруч розгортається третя історія, здавалося б, зовсім не єврейська. 1924 року вчителька-вдова Климентина Авдикович разом з інвестором — митрополитом Андреєм Шептицьким — заснувала «Фортуну Нову», першу українську кондитерську фабрику в місті, де український бізнес з україномовною рекламою майже не мав шансів пробитися на польськомовному ринку. Авдикович випускала мармелад, морозиво, печиво й навіть серію шоколадок «Солодка історія України» з портретами гетьманів — і продукцію продавали аж до США. Але сама Авдикович визнавала, що її українська команда запрацювала набагато краще з кількома євреями-інженерами. Котрі з задоволенням проектували цукерки з портретами видатних українців.
ОДНА ФАБРИКА НА ТРЬОХ
1939 року радянська влада націоналізувала «Фортуну Нову» без жодної компенсації й перетворила її на Львівську кондитерську фабрику № 3. Після війни саме вона, разом із рештками колишніх «Бранки» й Хазету, увійшла до складу нового об’єднаного підприємства — того самого «Світоча», який пів століття потому вже ніхто у Львові не мислив без цієї назви.
Виходить, що без єврейського підприємця Брандштеттера, братів Гамера і Цимера та української вчительки Авдикович не було б адреси, обладнання й самого досвіду, з якого пізніше зліпили один спільний бренд. «Світоч» — це, по суті, пам’ятник чотирьом підприємцям, чиї фабрики комуністи об’єднали силою, а місто зрештою запам’ятало як одну солодку історію.
А ми вивчаємо цю історію завдяки підтримці Український культурний фонд та Інститут стратегії культури, в межах програми “Відповідальність бути”.