Нічого не робити. Сьорбати каву. Куштувати кіпферль — рогалик-півмісяць. І просто дивитися у велике вікно. Таку мрію записав колись поет Мелех Равіч. А вікно було тут — у кав’ярні «Аббація».
Кав’ярня як редакція і клуб
Ми на проспекті Свободи, 33, неподалік Оперного театру. Колись це була вулиця Карла Людвіка, головна променадна вулиця міста.
Кав’ярні у Львові були і лишаються частиною міської культури. Сьогодні ми приходимо в кав’ярню випити кави, попрацювати з ноутбуком чи зустрітися з другом. А 100 років тому кав’ярня була водночас неформальною редакцією, клубом і місцем знайомств. Тут читали свіжі газети. Грали в карти, більярд, доміно, шахи. Тут сходилися люди за професією, політичними поглядами чи творчими ідеями.
Кав’ярня, про яку ми говоримо, відкрилася близько 1901 року. І спершу називалася «Едісон». Ім’я Томаса Едісона тоді звучало як синонім прогресу, електрики, нової модерної доби. Згодом кав’ярню перейменували на «Аббацію». Так тоді називали модний австро-угорський курорт на Адріатиці — нинішню Опатію в Хорватії. Назва обіцяла трохи південного відпочинку посеред міської метушні. Але прославилася вона не назвою, а відвідувачами. Публіка тут була майже винятково єврейська, і такі заклади славилися своєю жвавою атмосферою.
Гершом Бадер і театр Гімпеля
Уже за кілька років після відкриття сюди почав приходити Гершом Бадер — сіоністський діяч, журналіст і видавець газет і журналів мовою їдиш. Він замовляв тут столики для журналістів і акторів єврейського театру Гімпеля. Театру, який вважають першим постійним театром мовою їдиш у Європі.
Бадер став наставником для багатьох молодих літераторів і драматургів. А газети, матеріали для яких готували за цими столиками, читали широкі кола єврейського населення Галичини. Вони впливали на політичне і культурне життя і на модернізацію єврейської культури в регіоні.
Бо на початку XX століття єврейський Львів жив дуже інтенсивно. З’являлися нові газети й журнали мовою їдиш. Розвивався театр. Молоді письменники шукали нову літературу. Активно працювали з молоддю політичні рухи — і сіоністські, і українські. І для всього цього потрібні були не лише редакції та сцени. Потрібні були місця, де люди могли просто зустрітися. Таким місцем і стала «Аббація».
Музика і Шолом-Алейхем
З 1905 року тут постійно виступав Хоне Вольфсталь — музикант театру Гімпеля і композитор. З невеликим оркестром і групою співаків він виконував відомі арії і власні пісні. Тож тут уже не лише пили каву. Тут була музика. Були актори, письменники, журналісти. Те, що сьогодні ми назвали б культурним середовищем.
Наприкінці 1905 року в «Аббації» влаштували вечір із концертом. Почесним гостем був Шолом-Алейхем, класик літератури мовою їдиш. Він саме перебував у Львові і бував у театрі Гімпеля.
Згодом Шолом-Алейхем напише роман «Блукаючі зірки». Це роман про світ єврейського театру: про акторів, мандрівки, сцену і людей, які шукають своє місце у світі. Частину роману він присвятив саме львівському єврейському театру. Тож вечір в «Аббації» — не просто згадка про знаменитого гостя. Це ще один доказ того, як тісно тут переплелися кав’ярня, театр, преса і література.
Того вечора в кав’ярні були й місцеві поети та актори. Серед них — молодий поет Шмуель Яків Імбер. Він був небожем Нафталі Герца Імбера — автора «Гатікви», майбутнього гімну Ізраїлю. Був і Гершом Бадер, театральний критик Фішл Вітковер, доктор Анзельм Клейнман та інші.
Уявіть собі цю компанію. За одним столиком — журналісти. За іншим — актори. Хтось дописує статтю. Хтось обговорює нову виставу. Хтось сперечається про політику. А поруч музиканти готуються до виступу. І все це — за філіжанкою кави.
Мрія Мелеха Равіча
Але найбільше спогадів про «Аббацію» залишив Мелех Равіч. Поет, перекладач, літературний діяч, який умів згуртувати навколо себе строкату й амбітну єврейську молодь. Він часто бував тут і описав у спогадах завсідників: акторів, письменників, журналістів. Саме завдяки йому ми бачимо «Аббацію» не як абстрактну історичну установу, а як живе місце.
Пам’ятаєте його мрію? Нічого не робити, сьорбати каву, куштувати кіпферль і дивитися у велике вікно. Дуже людська деталь. За всіма розмовами про політику й літературу стоїть просте бажання: сісти біля вікна, з’їсти щось смачне і подивитися на місто.
Кіпферль — випічка у формі півмісяця, знана по всій Центральній Європі. Для Львова, що жив у культурному просторі Австро-Угорщини, вона була цілком своєю.
Кава й кіпферль на маршруті
І тут ми повертаємося до гастрономії. Їжа на нашому маршруті — не лише те, що лежить на тарілці. На Кракідалах ми бачили, як продавали овочі, фрукти, рибу і м’ясо. У млині Аксельбрадів — як зерно ставало борошном. У пекарнях — як із борошна пекли хліб. А в «Аббації» ми бачимо вже готовий міський продукт: каву і випічку як частину культури спілкування.
Мелех Равіч і далі збирав навколо себе літераторів. Наприкінці двадцятих у Львові постала група і журнал мовою їдиш «Цуштаєр». Серед його творців — Равіч, а також письменниці Дебора Фогель і Рахеля Ауербах. Метою було створити в Галичині сильний культурний осередок мовою їдиш.
Кінець «Аббації»
Але «Аббація» цього вже не побачила. У листопаді 1918 року, під час польсько-української війни, щойно місто перейшло під контроль польських військ, у Львові стався єврейський погром. Грабували крамниці й помешкання, гинули люди. Розгромили й «Аббацію». Вона так і не змогла відновитися і в середині двадцятих закрилася.
Місто змінилося. Єврейське культурне життя Львова тривало, але атмосфера вже була іншою. А люди, які створили середовище «Аббації», продовжували писати, видавати газети, ставити вистави і перекладати. Сама кав’ярня проіснувала недовго. Але її слід у культурній історії Львова значно довший за роки її роботи.
Багатьох із цих людей забрала наступна війна. Шмуель Яків Імбер, той самий молодий поет із вечора з Шолом-Алейхемом, загинув 1942 року під час Голокосту.
Що лишилося
Сьогодні на проспекті Свободи, 33, перед нами звичайна міська кам’яниця. Але спробуйте повернути час назад. Велике вікно. Столики. Газети. Кава. Кіпферль. Музика. Актори, журналісти, письменники. І молоді люди, які сперечаються про те, яким має бути їхнє майбутнє.
«Аббація» — це історія не стільки про каву, скільки про людей, які за цією кавою зустрічалися. Бо гастрономічна історія Львова — це не лише те, що тут їли й пили. Це ще й де, з ким і про що люди говорили, коли їли й пили.