«Піду до пана Едзя».
Колись у Львові так можна було чемно сказати,
що вам треба вийти… до вбиральні.
А хто такий цей пан Едзьо, розповім трохи далі.
Прізвище на вивісці
Ми стоїмо на площі Ринок, біля будинку номер 45. Сьогодні тут ресторан «Атляс», і його назву знають і львів’яни, і туристи. Але ця історія почалася ще в XIX столітті і почалася з конкретної людини.
Мойжеш Лейб Атлас — єврейський підприємець, торговець алкоголем. Саме його прізвище згодом стало назвою закладу. Початок справи традиційно відносять до 1871 року.
Спершу це була торгівля напоями. У Галичині торгівля алкоголем довго була однією з традиційних сфер єврейського підприємництва. Але поступово тут склався цілий ресторанний світ. «Атляс» мав власні наливки і репутацію місця, куди приходять не просто випити, а добре провести вечір.
Пан Едзьо і його наливки
А тепер — про людину, без якої цю історію важко уявити. Едвард Тарлерський, зять Атласа, згодом став господарем закладу. Львів називав його по-свійськи — пан Едзьо. Саме з ним пов’язаний той «Атляс», який місто запам’ятало як артистичну кнайпу: богемну, трохи хуліганську і дуже львівську.
Пан Едзьо добре знався на наливках. Наливка — це солодкий трунок, настояний на ягодах чи фруктах. Його готували в багатьох галицьких домах, але в «Атлясі» наливки були своєю, фірмовою справою. За спогадами, він створив близько 12 їхніх різновидів. Серед них — «Атлясівка», «Сметанківка» і «Немувка». Остання мала свого хрещеного батька. Це постійний гість «Атляса», поет і сатирик Генрик Збєжховський. Він підписувався коротким псевдонімом — «Нем». Уявіть: прийти на вечерю і замовити чарку, названу на честь вашого сусіда по столу.
Письменник приходив до ресторану як гість, а згодом його ім’я опинялося в карті напоїв. Гастрономія і культурне життя тут уже були нерозривні.
Місце зустрічей
Але приходили сюди не лише заради меню. «Атляс» був місцем зустрічей. Сюди заходили поети, художники, журналісти, актори. Серед відвідувачів згадують письменників Яна Каспровича, Маріана Гемара, Бруно Шульца, Юзефа Віттліна. І художників — Олексу Новаківського, Казімєжа Сіхульського, Антонія Процайловича.
Зверніть увагу на ці імена. Гемар згодом стане одним із найвідоміших польських сатириків і авторів пісень. Гемар, Шульц, Віттлін — письменники єврейського походження, які писали польською. Новаківський — український художник. Каспрович — один із найвідоміших польських поетів свого часу. І всі вони — за сусідніми столиками. Тож єврейська історія «Атляса» не закінчується на його засновникові. Вона триває і серед гостей.
Літопис на стінах
Відвідувачі залишали слід і в самому приміщенні. На стінах з’являлися малюнки, карикатури, написи, жарти. Мистецтво тут не висіло окремо від життя. Художник міг сидіти за столом, розмовляти з друзями, а тоді взяти олівець — і намалювати щось просто на стіні.
Найбільше таких робіт було в «Артистичній» залі. А в «Бочковій» гості сиділи на справжніх бочках. Стіни «Атляса» стали своєрідним літописом його відвідувачів. Меню змінювалося, гості приходили й ішли, а малюнки лишалися.
Уявіть собі цей вечір. Хтось сперечається про нову книжку. Хтось переказує свіжий міський анекдот. Хтось малює на стіні. А офіціант уже несе наступну наливку. Саме так поступово складається репутація закладу. «Атляс» стає не просто рестораном, а частиною львівської богеми.
Для гостей тут навіть складали жартівливі віршовані меню. Уявіть меню, яке хочеться не лише прочитати, а й продекламувати вголос. А Збєжховський писав про «Атляс» гумористичні тексти. Заклад мав усе, що потрібно маленькому світові: своїх героїв, свої напої і свої жарти.
Легенди «Атляса»
А де такий світ — там і легенди. Пам’ятаєте пана Едзя? Кажуть, що вбиральня в «Атлясі» була платна. І фраза «піти до пана Едзя» нібито стала у Львові евфемізмом — пристойним способом сказати, куди саме ви йдете. Історія колоритна і дуже пасує цьому місцю. Але документально її не підтверджено, тож залишимо її серед міських легенд.
Друга легенда — ще відоміша. Кажуть, що Ян Каспрович якось так затримався в «Атлясі», що провів тут 36 годин поспіль. Півтори доби — за одним столом. А по собі залишив на стіні малюнок — досить непристойний. Якщо так і було, зрозуміло, чому ця історія пережила самого поета. Але й тут треба відрізняти пам’ять від документа: підтверджень немає.
Чи важливо, яка з цих деталей правдива? Мені здається, важливіше інше. Легенди теж є джерелом — не про факти, а про те, яким місто бачило саме себе. Саме так місто запам’ятало «Атляс»: як місце веселого, трохи скандального, артистичного і вільного життя.
І пам’ять ця жила не лише в усних розповідях. «Атляс» згадують у літературі, піснях, гумористичних текстах. Для міжвоєнного Львова це вже не просто ресторан за адресою. Це частина міського культурного коду.
Спільний стіл
Чому «Атляс» важливий для нашого маршруту? Ми говоримо про єврейську гастрономічну спадщину Львова. Але єврейська, польська й українська кухні не жили тут в окремих світах. «Атляс» це добре показує.
Його історія починається з єврейського підприємця і торгівлі алкоголем. Справа переходить до зятя, з’являються власні напої, і заклад стає місцем, де сходяться люди різних мов, професій і середовищ. За одним столом тут могли сидіти письменник, художник, журналіст, торговець або просто львів’янин.
Їжа і напої — це не просто товар. Це привід зустрітися. Людина приходить не лише поїсти. Вона приходить поговорити, домовитися, почути новину, посперечатися чи просто провести вечір. Тому ресторан буває для історії міста не менш важливим, ніж ратуша, театр чи університет.
«Атляс» на маршруті
Згадаймо, що ми вже бачили на маршруті. Зерно, яке везли до Львова. Млин, де його мололи. Ринки, де продавали продукти. Шоколадні фабрики і кав’ярні. А тут — наступний етап. Усе це врешті опиняється на столі. А за столом починається вже інша історія — людська.
Тож подивімося на весь цей шлях ще раз. Єврейський підприємець відкриває справу в центрі Львова. Справа розростається. З’являються власні напої. Приходять письменники й художники. На стінах лишаються їхні малюнки. Народжуються жарти й легенди. А назва закладу потрапляє в літературу і в пам’ять міста.
Місто — це не лише будинки. Це ще й те, де люди зустрічалися, що вони їли й пили, про що говорили і які історії потім переказували одне одному.
Тому «Атляс» варто пам’ятати не просто як стару львівську кнайпу. Це місце, де єврейське підприємництво, гастрономія, мистецтво і багатомовне місто зустрілися за одним столом.