«У Нафтули»: галицька кухня, що об’єднувала Львів

Печеня з вепра з капустою. Січені легені. Флячки. Теляча ніжка з хріном. Таке меню надрукувала газета «Діло» 17 лютого 1901 року. І це було меню єврейської ресторації.

Ми стоїмо на вулиці Шевській, 12. До війни вона називалася Трибунальською. Тут із 1852 року працювала ресторація «Під трьома коронами». Щоправда, так її називали хіба що на вивісці. Львів’яни казали просто: «У Нафтули» — за іменем власника, єврейського підприємця Нафталі Тепфера.

Це була демократична ресторація: добра кухня, помірні ціни. Сюди приходили люди дуже різного достатку. Збереглися навіть ціни з того меню: флячки — 12 крейцарів, ковбаска — п’ять, а літр вина — від 40 крейцарів. Постійні гості найбільше хвалили флячки, ковбаски, бігос і пільзенське пиво.

А тепер повернімося до самого меню. Вепр — це свинина. Тож кухня «У Нафтули» не була кошерною. І це важлива деталь для розуміння єврейського Львова. Єврейський ресторан не обов’язково означав кошерний. Єврейські підприємці годували все місто, і їхні заклади ставали частиною спільної львівської кухні.

1901 року Нафталі помер, і ресторацію успадкував його син — Шимон-Міхал Тепфер. Людина незвичайна. За освітою юрист, а ще — художник-аматор, композитор, мемуарист, колекціонер і меценат. Він підтримував молодих митців. Приятелював з Іваном Трушем і навіть пропонував йому гроші на навчання в Мюнхені.

Батьківську ресторацію Міхал перетворив на культурне місце. На його замовлення художники Роман Братковський і Мечислав Пйотровський розписали стіни залів краєвидами Львова. А на другому поверсі була окрема кімната, де митці сперечалися про нову виставу, концерт чи книжку.

За спогадами, незаможні художники іноді розплачувалися з Тепфером власними роботами. А частину своєї колекції він згодом подарував новоствореній міській картинній галереї. Тож ця ресторація годувала не лише відвідувачів. Вона підтримувала й мистецтво.

І сюди прийшла нова публіка: художники, музиканти, журналісти, польські й українські письменники. Ян Каспрович, Станіслав Пшибишевський, Василь Стефаник, Лесь Мартович.

Бував тут і Іван Франко. За спогадами, саме тут він пригощав молодого вченого з Наддніпрянщини, Сергія Єфремова, і сказав: «Нафтула має добрий мід. Ось попробуєм — веселіш буде розмова». Чи справді розмова стала веселішою, можемо тільки здогадуватися.

Є й інша історія: нібито тут Франко святкував своє весілля. Але шлюб Франко брав у Києві, і документів, які пов’язували б його весілля з цією ресторацією, немає. Тож це лише легенда, яка приросла до популярного закладу.

А ось історія навпаки. Богдан Лепкий, за спогадами, сам «У Нафтули» не ходив. Цю «приємність» він залишав друзям — Стефаникові й Мартовичу. Лепкий більше любив вино й лікери, ніж пиво. У кожного письменника була своя кнайпа, і разом вони складалися в цілу карту львівської богеми.

Кінець цій історії поклала Перша світова війна. Під час російської окупації Львова Міхала Тепфера депортували до Росії. До Львова він уже не повернувся: у 1918 році переїхав до Познані. А ресторація згодом зникла.

Від неї сьогодні майже нічого не залишилося. Але будинок стоїть. Тож спробуймо уявити його іншим. Пахне гарячими флячками. На столах — вино і пиво. Хтось гортає газету. За сусіднім столом сперечаються про вчорашню виставу. А десь у кутку Франко наливає Єфремову меду.

Цей будинок нагадує, яким був старий Львів: єврейський підприємець відкриває заклад, а місто робить його своїм. Навіть назву Львів обрав сам. Не «Під трьома коронами», а просто — «У Нафтули».

«Нафтула має добрий мід.
Ось попробуєм — веселіш буде розмова».
Так, за спогадами, сказав Іван Франко своєму гостеві з Наддніпрянщини.
А Нафтула — це ім’я. Ім’я, яке Львів дав цілій ресторації.

«Під трьома коронами»

Ми стоїмо на вулиці Шевській, 12. До війни вона називалася Трибунальською. Тут із 1852 року працювала ресторація з поважною назвою — «Під трьома коронами». Але львів’яни так її майже не називали. Для них це було просто «У Нафтули» — за іменем власника, єврейського підприємця Нафталі Тепфера.

Спершу це була демократична ресторація. Добра кухня, помірні ціни, ресторан і кав’ярня водночас. Сюди не треба було вбиратися святково чи відкладати гроші на особливий вечір. Тут можна було просто добре поїсти. Тому й приходили люди дуже різного достатку.

Що тут їли

Ми навіть знаємо, що тут їли. 17 лютого 1901 року газета «Діло» надрукувала меню ресторації. Печеня з вепра з капустою. Січені легені. Флячки — густа юшка з яловичих рубців. Теляча ніжка з хріном. Ковбаска з хріном. Кав’яр — тобто ікра. І абонементний обід — для постійних гостей, за абонементом.

Збереглися й ціни. Флячки — 12 крейцарів, теляча ніжка — десять, ковбаска — п’ять. А літр вина — від 40 крейцарів.

Єврейська, але не кошерна

Але найцікавіше в цьому меню — не ціни. Вепр — це свинина. А за правилами кашруту — єврейського харчового закону — свинину їсти заборонено. Тож кухня «У Нафтули» не була кошерною. Чимало страв у цьому меню цим правилам суперечать.

Тому, хто суворо дотримувався кашруту, така ресторація не підходила. Зате для широкої міської публіки — цілком. Власник-єврей готував для міста ту їжу, якої місто хотіло. І це важливо для розуміння єврейського Львова. Єврейський ресторан не обов’язково означав кошерний. Єврейські підприємці працювали для всього міста, і їхні заклади ставали частиною спільної львівської кухні.

Нафталі Тепфер добре розумів, як привабити гостей. У рекламі він наголошував на власній кухні і великому виборі страв і напоїв. Окремо рекламував пиво — зокрема окоцимське і львівське. А постійні гості найбільше хвалили флячки, ковбаски, бігос і пільзенське пиво.

Міхал Тепфер: ресторатор і меценат

1901 року Нафталі помер. Ресторацію успадкував його син — Шимон-Міхал Тепфер. І для закладу почалося зовсім інше життя.

Міхал за освітою був юристом. А ще — художником-аматором, композитором, музикознавцем, мемуаристом, колекціонером і меценатом. Не надто типовий ресторатор. Він купував картини молодих художників. Особливо прихильно ставився до молодого Івана Труша і навіть пропонував йому гроші, щоб той продовжив навчання в Мюнхенській академії мистецтв. Згодом Труш став одним із найвідоміших українських пейзажистів. А серед тих, хто вірив у нього змолоду, був і син власника львівської ресторації.

Батьківську ресторацію Міхал теж перетворив на культурне місце. На його замовлення художники Роман Братковський і Мечислав Пйотровський розписали стіни залів краєвидами Львова. Гості обідали, а зі стін на них дивилося їхнє ж місто. А на другому поверсі була окрема кімната для мистецького товариства. Там сперечалися про нову виставу, концерт чи книжку.

Франко, мед і легенди

На початку XX століття сюди вже приходили не лише пообідати. «У Нафтули» стала одним із тих львівських закладів, де гастрономія природно перетиналася з культурним життям міста. Тут бували польські й українські письменники, музиканти, художники, журналісти. У джерелах згадують Станіслава Пшибишевського, Яна Каспровича, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Володимира Самійленка, композитора Яна Ґалля. Польські й українські митці — в одних залах і за одними флячками. Сюди можна було прийти на обід, зустріти знайомого письменника, послухати музику або просто провести вечір у товаристві.

І, звісно, Іван Франко. Що Франко бував «У Нафтули», підтверджують джерела. Згадки про ресторацію трапляються і в дослідженнях про літературний Львів. Одна історія пов’язана з його зустріччю з молодим ученим і громадським діячем з Наддніпрянщини — Сергієм Єфремовим. Саме тоді Франко й запропонував спробувати місцевий мед. «Нафтула має добрий мід. Ось попробуєм — веселіш буде розмова». Чи справді розмова стала веселішою, можемо тільки здогадуватися. Але цю історію досі переказують у публікаціях про гастрономічний Львів Франка.

Є й інша історія: нібито саме тут Франко святкував своє весілля. Гарна легенда. Але шлюб Франко брав у Києві. І документів, які пов’язували б його весілля з цією ресторацією, немає. Так буває з відомими закладами: до них із часом приростають історії, яких там ніколи не було.

А ось історія навпаки. Богдана Лепкого теж зараховують до тогочасної львівської богеми. Але, за спогадами, сам він «У Нафтули» не ходив. Цю «приємність» він залишав друзям — Стефаникові й Мартовичу. Лепкий більше любив вино й лікери, ніж пиво, і мав інші улюблені місця. Здавалося б, дрібниця. Але з таких дрібниць складається ціла карта львівської богеми: хто куди ходив, з ким сидів за столом і де кого можна було застати ввечері.

Ресторація, що підтримувала мистецтво

Повернімося до Міхала Тепфера. За спогадами, незаможні художники іноді розплачувалися з ним власними роботами. Тепфер і сам купував мистецтво і зібрав чималу колекцію. Частину її у 1905–1907 роках він подарував новоствореній міській картинній галереї. Тож ця ресторація годувала не лише відвідувачів. Вона підтримувала й мистецтво.

І саме тому такі заклади важили для старого Львова так багато. Сюди приходили не лише поїсти. Тут знайомилися, обговорювали книжки й вистави, сперечалися про мистецтво, заводили ділові й дружні зв’язки. А часом — допомагали молодому митцеві стати на ноги.

Кінець історії

А тоді почалася Перша світова війна. І обірвала цю історію так само раптово, як і багато інших львівських історій. Коли Львів окупувала російська армія, Міхала Тепфера депортували до Росії. До Львова він уже не повернувся: у 1918 році переїхав до Познані. Ресторація згодом зникла, а будинок на Шевській, 12 став звичайним житловим.

Сьогодні від ресторації майже нічого не залишилося. Але будинок стоїть. Тож спробуймо уявити його іншим. Пахне гарячими флячками. На столах — вино і пиво. Хтось гортає газету. За сусіднім столом сперечаються про вчорашню виставу. Зі стін дивляться намальовані львівські краєвиди. А десь у кутку Франко наливає Єфремову меду.

Місце, яке стало своїм

Це була єврейська ресторація. Але її життя давно вийшло за межі однієї громади. Тут зустрічалися люди різного походження, професій і поглядів. Тут кухня, мистецтво й література ставали частинами одного міського простору.

Навіть назву закладу обрало місто. На вивісці — «Під трьома коронами». А в розмовах — просто «У Нафтули». Офіційна назва може бути будь-якою. Але місто саме вирішує, як називати місце, яке стало для нього своїм.